Забуті імена

Забуті імена

  • date
  • 03.04.2015

Нема пророків у своїй Вітчизні.

Полтавщина – край, що став знаковим для тисяч людей, які творили історію України й усього світу. Хтось тут народився, інші – прожили все життя, деякі стали полтавцями, одного разу потрапивши сюди й назавжди полюбивши ці чудові місця. Більшість із них відомі й знамениті. Але є люди, чиї імена незаслужено забуті. Повертають їх суспільству науковці, музейники, а ще – колекціонери. Цими днями полтавці дізналися про кількох земляків, які зробили великий внесок у світову культуру й мистецтво, але багато років були обділені увагою на Батьківщині.

Забуті імена

…Колекціонування – особлива пристрасть. Або навіть покликання. А ще – велика праця. Адже від простого збирання якихось предметів, що подобаються, серйозний колекціонер з часом приходить до необхідності їхнього вивчення, систематизування, атрибутування. Завдяки цьому для людства вдається зберегти або відкрити цікаві сторінки історії та людських доль, а скромні приватні збірки подекуди стають колекціями державної чи й світової ваги, на їхній основі виникають музеї, до вивчення цих культурних скарбів підключаються науковці.

Звісно ж, все це можливе, якщо колекціонери працюють не лише для себе і не ховають накопичені матеріали, а представляють їх широкому загалу. Полтавці Олексій Петренко і Євген Аничин – саме такі люди. Колекціонери, меценати, вони регулярно надають зібрані ними картини, фотографії, документи тощо для різних виставок, також самі організовують такі заходи, видають книги, каталоги. Нещодавно стартував новий їхній проект «Арт-місія». Основна його мета – представлення сучасного українського мистецтва, талановитих українських художників у світі, відкриття нових імен. І про дві персональні виставки – полтавських художників Руслані Анічиної та Анатолія Лавренка, організовані в рамках цього галерейного проекту, «Вечірня Полтава» вже писала. Але засновники «Арт-місії» мають і інші цілі, серед яких зокрема – повернення із забуття митців, що мають непересічний талант, подекуди – визнання у світі, але практично не відомі на Батьківщині. І перша виставка із циклу «Забуті імена»  під назвою «Нема пророків у своїй Вітчизні» відкрилася 19 березня у Полтавському літературно-меморіальному музеї І. П. Котляревського.

виставка

На стінах і у вітринах виставкової зали – матеріали, які полтавська публіка має можливість побачити вперше. Вони стосуються життя і творчості художників Карела Ліски, Мане Каца і Хайнріха Едуарда Мюллера, акторів Григорія й Олександра Хмар. Всі ці митці є помітними фігурами у світовій культурі та мистецтві. Історія життя деяких з них добре вивчена зарубіжними дослідниками, долі інших багато в чому залишаються загадкою. А об’єднує їх усіх Полтавщина.

Карел Ліска (1914 – 1987) – живописець, графік, який народився у Полтаві, у чеській мистецькій родині. Його батько був музикантом, мати – оперною співачкою. Хлопчику було п’ять років, коли сім’я, тікаючи від жахів громадянської війни, емігрувала до Чехословаччини. У Празі Карел закінчив середню школу, Технічний університет, Карлів університет, пішов працювати в школу вчителем малювання й музики. Водночас не полишав занять живописом, став одним із засновників Спілки художників ЧССР. Проте, з комуністичної владою країни стосунки в художника не складалися, він був звільнений з роботи, деякий час не працював. Потім на посаді його відновили, але, напевне, світогляд К. Ліски залишався далеким від комуністичного, тому що після придушення Празької весни 1969 року він виїхав до Німеччини, де й провів решту життя, викладаючи малювання в школі та продовжуючи працювати як живописець та графік. На виставці у музеї І. П. Котляревського представлені кілька ліногравюр Карела Ліске з колекції О. М. Петренка, на яких можна помилуватися чудовими міськими краєвидами неповторної Праги.

Мане Кац (1894 – 1962) – живописець, скульптор, уродженець Кременчука. Його справжнє ім’я – Емануель Лейзерович Кац. З усіх митців, представлених на виставці, його життя вивчене найбільш повно, в ізраїльському місті Хайфа є музей Мане Каца. А народився він у багатодітній єврейській родині помічника кременчуцького рабина. Батько мріяв, що хлопчик також обере релігійну стезю, але в Емануеля вже у дитинстві виявився талант художника. Коли хлопцю виповнилося 16 років, він покинув батьківську оселю й без грошей вирушив у широкий світ. Деякий час навчався у Віленській та Київській художніх школах, потім вступив до Київського художнього інституту, де його помітив меценат Гуревич і допоміг виїхати на навчання до Парижу. Там молодий художник навчався в Національній школі мистецтв. Під час Першої світової війни намагався піти служити в армію, але потрапити у військо йому не судилося. Повернувшись до Росії, відвідував Нову художню майстерню у Петрограді, потім вчителював у Кременчуці, викладав у Харківському художньому інституті, входив до складу авангардної «Групи трьох», співпрацював з групами «Лірень», «Союз Семи», брав участь у багатьох виставках. Але з часом єврейська культура в радянській республіці почала зазнавати утисків, тому 1921 року Мане Кац виїхав до Берліна, з 1922 року жив у Парижі. Багато подорожував світом. Під час Другої світової війни зміг таки реалізувати свій потяг до боротьби за свободу, вступивши у французьку армію, але потрапив у полон, звідки втік і виїхав до США. Після війни жив у Парижі, деякий час був у Південній Африці, здійснив кругосвітню мандрівку. Одним з найбільших вражень його життя було відвідування Палестини, тож не дивно, що наприкінці життя він поселився в Ізраїлі. Протягом життя Мане Кац писав портрети, жанрові сцени, пейзажі, натюрморти, створював картини, присвячені єврейському побуту, фольклору, темі Голокосту. Його сучасниками і друзями були Пабло Пікассо, Марк Шагал, інші відомі художники. Пікассо навіть написав портрет нашого земляка. На полотні є напис «Мане Кацу від Пікассо (1932)». Зараз цей портрет зберігається в музеї у Хайфі. Мане Кац був не лише художником, але й колекціонером. Він збирав все, пов’язане з культурою єврейського народу. Незадовго до смерті він передав свої твори й колекцію місту Хайфа. Зараз все це можна побачити у музеї Мане Каца. А на виставці в Полтаві демонструється чоловічий портрет із зібрання Є. М. Аничина, написаний Мане Кацем, і фотографія, на якій зафіксований момент передачі колекції художника місту Хайфі.

Хайнріх Едуард Мюллер (1823 – 1853) – живописець-пейзажист, за національністю – німець. Народився він у Полтаві, у так званій Колонії, де жили німці, запрошені згідно з царським указом на початку ХІХ століття із Західної Європи для розвитку в Росії суконного виробництва. Як правило, діти переселенців також ставали майстрами цього виробництва. Але Х. Е. Мюллер мав талант до малювання, тому поїхав навчатися живопису до Німеччини і там залишився. Деякий час він провів у Північній Америці. Але й в Україні бував. Про це, зокрема, свідчить малюнок з колекції Є. М. Аничина, представлений на виставці. На ньому зображений краєвид, що відкривається з Іванової гори, в тому числі – Інститут шляхетних дівчат. Підпис, що зберігся на малюнку, підтверджує, що зроблений він у Полтаві, у 1945 році. Цікаво, що практично в той самий час перебував у Полтаві й малював ті самі місця Т. Г. Шевченко. А в Державному російському музеї зберігається живописне полотно 1848 року з тим самим краєвидом роботи Х. Е. Мюллера. Найімовірніше, що художник зробив його за виконаним з натури малюнком. Щоправда, підписане воно просто як український краєвид… На жаль, нашому талановитому земляку судилося коротке життя: він помер у 30-річному віці від чахотки.

З прізвищем Хмара пов’язані історії відразу трьох талановитих людей – акторів Григорія (1893 – 1970), Олександра (1894 – 1988) і Семена (1901 – 1989). Всі вони народилися у Полтаві, працювали у театрах. Найбільш незвичайною є доля старшого брата, Григорія Михайловича. Він був актором МХАТу Костянтина Станіславського, знімався у російському німому кіно. 1920 року, виїхавши на гастролі до Німеччини, не став повертатися у Росію і зробив кар’єру в європейському кіно. У ті часи Німеччина мала для кіномистецтва таке саме значення, як нині – Голлівуд. У країні працювало близько 150 кіностудій. Наш земляк знявся у дуже багатьох фільмах. Тут він зустрів і своє кохання – актрису датського походження, зірку німого кіно Асту Нільсен, з якою одружився й прожив сім років. Причому, кохану жінку він «відбив» в іншого знаменитого українця – режисера Олександра Довженка. Зіркову пару Григорія Хмару й Асту Нільсен можна побачити разом у фільмі «Ісус Назаретянин, Цар Юдейський», де він зіграв Ісуса, а вона – Марію Магдаліну. Після розлучення з Астою, Григорій намагався повернутися в радянську Росію, але отримав відмову. З настанням епохи звукового кіно практично перестав зніматися через помітний акцент. Оселився у Франції, працював у театрах. Знову почав зніматися в кіно вже після Другої світової війни. Останній фільм з участю актора вийшов на екрани вже після його смерті, у 1971 році.

Середній брат, Олександр Хмара, також починав кар’єру у МХАТі, багато років віддав Вахтангівському театру, звідки був несподівано звільнений 1956 року. Також був чудовим гітаристом (як, до речі, й інші брати Хмари), навіть акомпанував Федору Шаляпіну. Він і сам чудово співав, мав неабияке почуття гумору. Зіграв у театрі більше 30 ролей. Також актором Театру ім. Вахтангова був молодший брат, Семен Хмара. На виставці у Полтаві представлені фотографії, афіші з колекції Є. М. Аничина, що стосуються Григорія й Олександра, можна тут побачити й зображення красуні Асти Нільсен.

виставка

…На відкриття виставки прийшло чимало полтавців, небайдужих до історії свого міста, культури й мистецтва. І всі вони відмічали необхідність роботи з відновлення справедливості щодо таких, забутих на Батьківщині, імен. Загальну думку висловив Євген Аничин: «Це чудово, що ми стали причетними до їхнього повернення. Ми, полтавці, будемо пишатися цими іменами, як пишаємося іменами багатьох наших земляків».

Ганна Козельська